Уже понад рік продаємо книжки. Продано вже, мабуть, понад п’ять сотень, ще вдвічі більше залишилося. Щонайменше тисяча. Списків не додаватиму 🙂 частина їх на Харківському форумі лежить, я там теж ozzy_72 .
Вони перед цим довго лежали мертвим вантажем, непогані книжки, читані мною й дружиною в дитинстві й після, але час їхній минув. Наївно-світлий Рибаков, купа дитячих книжок про піонертабори, потуги «радянського фентезі» на кшталт Волкова, що стягнув більшість сюжетів у Баума, крім «Таємниці покинутого замку», яку читати не дуже й хочеться. Дитяча енциклопедія у дванадцяти томах, щоправда, у дуже зачитаному стані, маса фантастики, російська класика, куплена батьками. У мене й дружини батьки — колишні військовослужбовці, що служили зокрема й за кордоном, де радянські книжки, які в СРСР були страшним дефіцитом, можна було купити запросто. Мій батько служив в Угорщині в 1981-1986 році, у дружини — у 1985-1990. І багато, багато чого ще.
Спочатку було шкода, звір у вигляді жаби душив. Плюшкінізм перемагав.
Дітей навчили читати задовго до школи. Пам’ятаю, що син до першого класу розв’язав «Збірник шкідливих задач» Остера й прочитав «Рудий і смугастий» Бєляніна. У міру підростання дітей зрозуміли, що дитина, яка із задоволенням прочитала «Чорнильну трилогію» Корнелії Функе й серію «Ксанф» Пірса Ентоні, уже не читатиме про Смарагдове місто, воно начебто й за віком, але для дітей іншого часу. І так щодо багатьох книжок. Я не кажу, що діти читали тільки перекладну літературу, хоча її більшість, і нашу теж, але більше ту, що щойно куплена. Наприклад, «Школа малого вовчика» — це того самого автора, за яким у СРСР мультики про Капітошку зробили. І багато, багато іншого.
Із книжок, виданих за СРСР, якось краще читалися перекладні, «Момо» Енде, «Хранителі» Толкіна (як на мене, 1982 рік) тощо.
Книжки про піонертабори СРСР можуть, як на мене, читатися тільки тими, хто в них був і хто схильний до ностальгії. У кого після нічого особливо цікавого не було. Як у тих чоловіків, яким уже за сімдесят, а він усе згадує, як він в армії єфрейтором був, мабуть, усе, що було після, було зовсім нецікаво. Або в кого немає доступу до інших книжок, а читати хочеться. Мої діти почитали «Я дружу з Бабою-Ягою» Міхасенка. По черзі з перервою в кілька років. За наполяганням моєї мами. Книжка пройшла повз, прочиталася, але зовсім не запам’яталася. Незрозумілий побут, незрозумілі взаємини, незрозумілі цілі, не те щоб зовсім незрозумілі, але трохи незрозумілі й не настільки цікаві, щоб розбиратися, чому так. До нормальних пригод не дотягують, повчально-виховними теж не назвеш у світлі нинішніх реалій. Для часу написання книжка чудова, зараз ні. Син із набагато більшим інтересом копирсався у Вікіпедії, вивчаючи походження угорців.
Загалом вирішили продати більшість. Залишили все, що старше за 1970 рік, як букіністику на майбутнє, із художніх таких виявилося понад дві сотні. Залишили науково-популярні й підручники. Син учить математику за Барсуковим 1968 року, як на мене, і розв’язує задачі за збірником 1934 року.
Рішення продати переросло в дії, коли в кожного в родині вже був свій комп’ютер і свій планшет. Виявилося, що з нашою швидкістю читання планшет набагато зручніший. А потім з’явився ще один аргумент, окремий, але «непробивний», ім’я йому — аматорські переклади.
Дружина сама періодично щось перекладає й викладає для загального користування, коли є час і ентузіазм. Наприклад, пару частин «пригод Іккінга», за першою частиною яких було знято «Як приборкати дракона». Ці переклади вона виклала як Олена Альбова.
Отже, про аматорські переклади. Вони, по-перше, є для багатьох книжок, для яких немає «офіційних», і, по-друге, вони часто кращі за офіційні.
Як в «Ексмівському» перекладі Пратчетта Nanny Ogg стала матінкою Яґґ. А адже Ogg вельми багатозначне, є й перегуки з Egg — яйце, те, із чого народжуються, щось плідне, але точно не з Ягою з російських казок. Може, воно й звучить, але особисто мені більше подобаються ті переклади, де вона не Яґґ, а Оґґ, це не тільки через її ім’я, а через безліч інших деталей перекладу.
Читаючи з планшета, я можу вибирати будь-який переклад із наявних, тримати на планшеті цілу бібліотеку, читати, як мені подобається, одночасно-почергово три-чотири різнорідні книжки. Те саме, до речі, і щодо музики, люблю слухати, вибираючи з великого банку даних. У смартфоні картка пам’яті на тридцять два гігабайти, із них приблизно двадцять чотири заповнено музикою. І я можу вибирати під настрій або кришнаїтські мантри в хвацькому виконанні Ніни Гаґен на концерті 1999 року, або електронно-готичне Die Verbannten Kinder Evas, Accept 1985 року чи Хвост і АукцЫон — «Чайник вина», а може, Россіні чи фуги Сарті, або… багато чого. Відвик уже від того, що не можна швидко перемкнути на ту композицію, яка тобі зараз відповідає, на ту, якої хочеться. Можна, можу й перемикаю.
Планшет зручний містянину. Це я з досвіду кажу.
Загалом книжки потихеньку продаються. Комусь, отже, потрібні.
Але й додаються паперові, уже не художні, наприклад, роздрукував «Техніку лабораторних робіт» Воскресенського, для домашніх занять хімією й навчання сина потрібна річ, а підручники поки зручніші паперові.