Втрачаючи людськість.
Уся еволюція — це ланцюжок втрат і надбань.
Втрачаючи однорідність клітини, набули ядра.
Втрачаючи відособленість, одноклітинність, клітини набули багатоклітинності.
Втрачаючи анаеробність, безкисневе життя, організми набули аеробності, здатності дихати киснем.
Ланцюжок довгий. Можна продовжити.
Втрачаючи «мавпячість», примати набули «неандертальськості»
Втрачаючи «неандертальськість», примати набули «кроманьйонськості»
Втрачаючи «кроманьйонськість», примати набули людськості.
Цікаво, яким буде наступний щабель після втрати людськості? Не в банальному шмаркливо-моралізаторському сенсі, коли під втратою чогось розглядають лише крок униз, який можна засудити. Іноді відмовлятися від звичного, причому хорошого, доводиться, роблячи крок угору. Як риби відмовилися від перевірених мільйонами років зябер, вибравшись на суходіл. Вони там виявилися просто непотрібними. Або як «втрачають» одну пару взуття, купуючи нову. Чи відмовляються від паперової пошти у зв’язку з появою мобільних телефонів. Аналогій можна вигадати масу, різних, і жодна з них не буде об’єктивною й однозначною для всіх. Питання відкрите.
Отож, що буде за людськістю? Цікаво, звісно, але саме запитання приховує в собі відповідь, тільки не таку просту, яку зазвичай хочеться почути.
Якщо під втратою людськості вважати таку зміну, яку вважатимуть хорошою чи поганою, але зрозумілою, то це не щабель угору, а невелика варіація в розвитку. Чергове невелике пристосування тіла, а мене цікавить зміна не тільки тіла. Щабель угору — це коли з попереднього щабля не можна усвідомити, зрозуміти наступний. Треба переступити, зробити крок угору, змінившись. Причому з погляду тих, хто залишається внизу, це не обов’язково буде крок угору, як риби навряд чи могли б заздрити рептиліям, що живуть на суходолі, у кожного своя ніша й ареал існування. Хоча перетини й є, ніхто не заперечує, що рептилії походять через амфібій від риб, але так само ніхто не може аргументовано сказати, що рептилії КРАЩІ за риб. Хоча б тому, що саме поняття «КРАЩЕ» суб’єктивне.
Один із зовнішніх аспектів втрати людськості в еволюційному сенсі виглядатиме як поява виду, можливо, мало відмінного від нас зовні, але вчинки й мотивації якого будуть незрозумілими. Не обов’язково ворожими чи добрими, а саме незрозумілими. Причому незалежно від середовища виховання суб’єкта нового виду, це як віддати мурахоїда на виховання нутріям: поведінка все одно буде іншою. Нутрією він не стане ніколи.
Тобто, на мій погляд, СУТТЄВА відмінність наступного щабля розвитку від нинішнього буде в тому, що розуміння його мотивацій і цілей буде нам недоступне.
Тільки зміни, закріплені в генах, і несуть еволюційний сенс. Решта змін, соціокультурні, важливі, але недовговічні з погляду біології. Те, що не закріплене в генах, існує до першої серйозної катастрофи планетарного масштабу. Варто лише статися чомусь порівнянному з можливим виверженням супервулкана в Єллоустонському парку чи падінням метеорита, що поклав край ері динозаврів, як усі культурні досягнення зникнуть за кілька поколінь, якщо не за одне. Я не розглядаю катастроф, коли гине вид, розглядається тільки загибель культури, цивілізації зі збереженням виду. Наприклад, знищується вся інфраструктура й умови на планеті стають такими, що протягом десятка тисяч років можливі лише окремі слабко пов’язані поселення, для великих немає кормової бази. Можливо, таке вже неодноразово відбувалося на Землі.
Імовірність того, що люди як вид хоча б один раз були на межі вимирання, близька до одиниці. Це випливає з нашої генетичної однаковості, можливості давати спільне потомство, це може бути наслідком того, що ми всі — нащадки дуже невеликого племені, що наш вид пройшов «пляшкове горлечко». (Наберіть у пошуку «Ефект пляшкового горлечка».) От за подібних катаклізмів залишаються лише генетичні надбання, культурні йдуть у небуття. Можуть зберегтися прості механічні пристосування та ідеї, що прямо й явно сприяють виживанню, наприклад, колесо чи способи добування вогню, але щось складне, нехай корисне, проте таке, що потребує тривалих пояснень і навчання, до того ж доступне не кожному, а тільки найкмітливішим, зникне дуже швидко. Тому що для збереження високорозвиненої культури необхідна наявність людей, які займаються підтриманням цієї культури: учителів, жерців, бібліотекарів, а також супутніх їм спеціальностей, переписувачів та інших.
А скажіть, чи сильно, на вашу думку, генетично відрізняються воїн часів раннього Єгипту й сучасний солдат, жрець бога Ра й католицький священник? Та, загалом-то, ніяк. Люди взагалі генетично дуже одноманітні, вони всі — один вид. Ознакою утворення нового виду є неможливість мати спільне потомство через генетичну несумісність або стерильне потомство, як між ослом і конем.
Хоча треба зауважити: буває, що вид, який дуже відрізняється зовні й отримав такі відмінності дуже швидко (з біологічного погляду) під надзвичайно жорстким тиском зовнішнього середовища, не втрачає можливості мати з вихідним видом нестерильне потомство. Наприклад, білий і бурий ведмеді, подивіться «Гібрид білого й бурого ведмедя» у Вікіпедії. Хоча такі «генетичні пари» радше виняток серед вищих тварин.
Генетична еволюція йде повільно, у суспільного виду, як людина, будь-які серйозні випадкові генетичні зміни можуть стати бар’єром перед створенням сім’ї й народженням потомства. Успішне виживання у фізичному сенсі може стати перешкодою для виживання в соціальному сенсі. Наприклад, яскраво виражена здатність до телепатії (гіпотетично) може стати приводом для знищення цього товариша колективом, щоб не мав переваг перед іншими.
Є шлях розвитку людства, який був неможливим для нерозумних видів, — генетичний саморозвиток. Цілеспрямована зміна геному. Спочатку для позбавлення від відомих генетичних дефектів, рецесивних генів, потім — для активізації домінантних, успадкованих від предків, але сплячих. Потім — створення нових генетичних послідовностей. Цей шлях може підштовхнути еволюцію в сенсі швидкості розвитку.
Порівняйте такі варіанти кидання кубиків: берете сотню кубиків і, кидаючи їх на підлогу, намагаєтеся отримати всі шістки. Імовірність отримання всіх шісток — одна шоста в сотому степені або одиниця, поділена на шість у сотому степені, з практичного погляду ця величина близька до нуля. Це вам приклад випадкової еволюції. А тепер те саме, але кожен кубик ви можете взяти й пальцями виставити потрібне число. Нехай не пальцями, не вміємо ми ще складати гени як кубики, а довгим пінцетом, із якого кубики іноді вислизають. Але все одно ймовірність зібрати потрібне буде близькою до одиниці. Перед вами приклад спрямованої еволюції. І те й те потребує часу, але скорочення кількості спроб величезне. Того, чого природна еволюція досягає за десятки мільйонів років, штучним шляхом можна досягти за сотню, а то й менше. Тут питання більше не в тому, як отримати наперед задану комбінацію спадкових елементів, а в тому, як дізнатися, яку структуру, власне, треба отримати. Багато що впирається в можливості моделювання білкових систем обчислювальними методами, потужностей комп’ютерів для біології катастрофічно бракує. Якщо для досліджень твердого тіла дослідники мріють про підвищення продуктивності в мільйон разів (відносно найпотужніших суперкомп’ютерів на 2012 рік), то в біологів побажання ще в мільйон разів «суттєвіші».
Але згадайте, якими були комп’ютери 50 років тому, у 1963 році, наскільки зараз змінилася швидкодія попри періодичні застої в розвитку. Усі технічні питання зазвичай розв’язуються, якщо рішення оплачуються або стимулюються іншим значущим чином.
Природна еволюція повільна, коли «приводу немає», а якщо вид «притиснути», поставити на межу вимирання, то видоутворення прискорюється, хороший приклад — поява нових видів молюсків в Аральському морі, що пересихає. Хоча спостерігається видоутворення й із не настільки екстремальних причин.
Та й іще. Тим, хто бореться за чистоту генетики й боїться, що з ГМО-продуктів до них перекочує чужий ген і вони перетворяться на «Страусеня зелене з бородавком на правому нозі…». (Це уривок з однієї жартівливої пісні, де самотній після кораблетрощі боцман дав потомство з місцевою страусихою, текст пісні може варіюватися.) [Переклад рядка пісні непрофесійний; рима й ритм можуть не зберегтися. Див. російський оригінал.]
Можу прихильникам чистоти геному дати вельми цікаву інформацію, що спонукає до роздумів. Наша, людська ДНК приблизно на три відсотки складається зі шматків ДНК вірусів і бактерій (за деякими даними й більше, до восьми відсотків), із якими взаємодіяли наші предки з часів одноклітинних. Дані про включення реліктово-вірусних ДНК у нашу можна відшукати або у Вікіпедії, або в спеціалізованих працях за посиланнями там само. Науково-популярних книжок на цю тему я не зустрічав. Подивіться в пошуку: Провіруси, Трансдукція, Ретротранспозони й Горизонтальне перенесення генів. Про останнє явище можна знайти найпопулярніше викладені дані.
Це не рахуючи ще більшої спільності генів з організмами, що стоять ближче до нас на еволюційному дереві. Якщо уявити ДНК у вигляді книжки, такої величезної товстої книжки, то в ній те, що робить нас відмінними від інших видів, власне людьми, займає пару сторінок, передмову, а далі — єдиний генетичний океан. Причому більша частина океану — це інформація з часів, коли наші предки були простими багатоклітинними організмами, ще навіть не червами, ще раніше. З мого погляду, боротьба за «чистоту геному» — це щось на кшталт спроби збереження «чистоти мови», плюючи на те, що світ змінюється, і сенс багатьох термінів змінюється, суспільний уклад змінюється, усе змінюється.
Мені дуже хотілося б дожити до моменту, коли людина зможе створити не просто нові види, а нових носіїв розуму. Це в мені не меркантильність говорить, не бажання якось на цьому нажитися. Чиста цікавість, поверх якої живе бажання, щоб видів життя й розуму було якомога більше, а наявні розвивалися якомога швидше й ефективніше. Саме так я розумію трансгуманізм.
Можливо, викладене вище було дещо сумбурним, але я намагався бути зрозумілішим.
Первісна публікація: Proza.ru.