Швидкість читання.
Інформаційний ліс і смислові хащі.
Про швидкість читання, грамотність і розуміння сенсу я вже писав у
http://www.proza.ru/2011/04/23/731
Що я хочу розглянути в цьому тексті про швидкість читання.
Перше, як основне, від чого я відштовхуватимуся: любити читати повільно й не вміти читати швидко — це РІЗНІ РЕЧІ!
У мене є друг, легкоатлет, так ось він любить ходити парком ім. Шевченка (тим, що в Харкові) повільно й неквапно, розглядаючи околиці, але в супермаркет він ходить швидко, це метрів п’ятсот від дому. І на роботу теж ходить швидко, там уже десь кілометр. Ось це приклад людини, яка ЛЮБИТ ходити повільно, але при цьому може ходити ШВИДКО (і навіть бігати швидко-швидко!). І під машини не потрапляє. Ноги вузлом не зав’язуються, не спотикається на кожному кроці й теж розглядає околиці, помічаючи багато чого. Часто розповідає про незвичайні моменти, помічені дорогою.
Іще один варіант: два автомобілі різних марок можуть їхати зі швидкістю 100 кілометрів на годину, тільки для одного це — межа, а для другого — половина можливого.
Є люди, які люблять ходити повільно, а є люди з обмеженою рухливістю. Ще не клініка, але пробігтися для них уже неможливо або загрожує таким напруженням, що можуть і стовпа не помітити, і ями, і машини.
Із читанням те саме. Одна річ, коли людина каже:
— Я люблю читати повільно, вдумливо, перечитуючи деякі місця по кілька разів.
Але при цьому відомо, що коли потрібно — вона може читати швидко, при цьому розуміє, про що йдеться (розглядаємо, звісно, попередньо невідомий текст), якщо й перечитує, то теж у швидкому темпі.
І зовсім інша річ, коли людина ЗАВЖДИ читає повільно. Інакше вона не вміє, швидкість сприйняття інформації в неї така. Як є в кожного межа швидкості фізичного пересування (при цьому ще й ноги не заплітаються, і перешкоди помічаєш), так само є межа оброблення інформації.
Середня в суспільстві швидкість оброблення інформації — величина змінна й така, що зростає. Ми живемо у світі інформації.
У мене є ще така асоціація. Що далі людина віддаляється з лісу звичайного (який із дерев) у ліс інформаційний (який із літер, цифр і картинок), то менш важлива здатність швидко пересуватися фізично й то важливіша інформаційна мобільність. Якщо раніше ходили в лісову гущавину по хмиз, то тепер в інформаційні хащі по сенс. (Інформаційний ліс і смисловий хмиз?)
І обробляти інформацію повільно можуть дозволити собі ті, хто живе в «тихій заводі». Види інформації бувають різні, і той, хто повільно читає (не навчили), може бути чудовим мисливцем зі швидкою реакцією й навичками слідопита. Хоча, як показує досвід (я дідусів і бабусь опитував), ті, у кого взагалі з реакцією на змінні зовнішні чинники добре, за потреби можуть навчитися читати швидко.
Окремо стоять ті, у кого «вузькоспеціалізована» реакція, хто все життя тренувався робити швидко відносно невеликий набір дій. Наприклад, спортсмени. У них ланцюжки нейронів у мозку вже настільки вибудувані для максимально ефективного виконання певних дій, що перебудуватися складно. І що успішніший спортсмен, то більше часу в нього з’їдають тренування й відпочинок від них. Це не враховуючи власне змагань.
Якось читав таку думку в Коте Махарадзе (цитувати не зможу, тільки сенс), що якщо хлопчик серйозно займається футболом, то йому просто ніколи книжки читати. В інших видах спорту те саме.
Тепер історичний екскурс.
Іще в дитинстві читав книжку, у якій було згадано такий факт:
до Візантії приїжджали подивитися на дивину, людину, яка читала, не ворушачи губами. Тобто вона не промовляла текст про себе, вона відразу сприймала його як картинку, що несе інформацію, а не як записану з чиїхось слів мову. Природно, за такого підходу швидкість сприйняття набагато вища.
Потім в іншій книжці описувалося, як до журналу призначили нового Головного Редактора (це за радянських часів було), і в перших, хто потрапив до нього на прийом, колеги, хвилюючись, запитували:
— Як читає?
А ті сумно відповідали:
— Читає й бурмоче про себе. Промовляє.
І всі відразу розуміли — буде важко. Такий Головний Редактор фізично не здатний буде засвоїти інформацію, яку на його посаді треба «увібрати» для ухвалення адекватних рішень. Тому що, наприклад, я про себе читаю щонайменше втричі швидше, ніж фізично здатний говорити. У школі зрізався на перевірці швидкості читання вголос уже на 205 чи 225 словах за хвилину (давно було, у 1983 році, не пам’ятаю точно), швидше вже голосовий апарат не працював.
Пригнічують викладачі, які повільно читають. Вони фізично не встигають читати свіжу науково-популярну літературу з предмета, щоб урізноманітнити викладання. І відповідати на запитання допитливих учнів.
Конструктор, який повільно читає, приречений когось наздоганяти.
Винахідник — «винаходитиме велосипед».
Батько чи мати — відсилатиме дитину з її запитаннями до такого самого «ерудованого» викладача.
Деякі батьки кажуть: «А мені ніколи читати!» Звісно, ніколи, якщо книжку на сто сторінок потрібно читати місяць, по годині на день. А людина, яка читає швидко, може її прочитати за три-чотири години, а то й швидше. Із власного досвіду кажу.
Щодо дітей та їхнього розвитку. Науково-популярні фільми — не вихід. Вони часто й перекладені людьми, які не знають предмета, і взагалі створені для «покоління Пепсі», бажані перехресні перевірки за книжками. (Мені з класики подобаються книжки Перельмана «Цікава фізика» та інші з цієї серії.)
Як приклад недовіри до науково-популярних фільмів для дітей — серія фільмів «Академія цікавих наук». Подивився з дітьми серію про годинники, там, коли дійшли до кварцового резонатора й атомно-молекулярних годинників, було таке сказано, що краще б промовчали. Було сказано, що кварцовий кристал коливається з частотою в одну секунду (для того, щоб це реалізувалося, його лінійні розміри мають бути порядку кілометра). І ще багато подібного. Тобто нічого крамольного, помилки в дрібницях, але які! Сказано було з розрахунку на тих, хто далі життя з цим не пов’язуватиме (у сенсі, із природничими науками), і зійде й так. Як в інститутських курсових: «Мікросхему виготовимо з дерева, тому що все одно ніхто читати це не буде».
Тож можливість швидко читати (книжку, текст на екрані комп’ютера, оголошення, будь-що) — еквівалент можливості швидко ходити у світі, де немає автомобілів. Тому що швидшого введення інформації в мозок іще ніхто не вигадав, у широкодоступному вигляді. Може, колись у майбутньому…
І ще: під читанням мається на увазі не тільки поглинання тексту, а й супровідної графіки, тобто картинок.
P.S. Діти «зварилися» від балагану, на який виродилася «Академія цікавих наук», і дивитися перестали. Особливо вразив там «Джек Горобець» із реперськими замашками. Знову дивимося ВВС і французькі пізнавальні передачі для дітей. Із російських, на наш погляд, витримують конкуренцію тільки передачі Саакянца.
Тож, переінакшуючи назву: уперед в інформаційний ліс по смисловий хмиз 🙂
Зі мною можна зв’язатися за адресою.
314159_alexandr_albov@rambler.ru
Це крім «листа автору» й рецензій.
Джерело: авторська публікація на Proza.ru.