Одна з історій про виконання інженерної роботи на стороні. Це був не найприємніший досвід, але там, де все пройшло рівно й гладко, нічого нового не почерпнеш. До того ж закінчилося все цілком добре.
Компанія, що займалася переробкою лікарської рослинної сировини, мала непогані виробничі потужності, переважно на придбаному вживаному обладнанні. І ось, виходячи на нові горизонти збуту, вони потребували продукту зі значно кращим збереженням природних речовин і водночас із вищою їх доступністю, ніж мали раніше.
Купувати готову лінію їм було не по кишені. А вживаних таких у продажу не було. Китайського аналога за ціною вживаного європейського теж не було. Захотілося зробити. Як — не знають.
Мене з ними звів знайомий із Харківської фармакадемії, один із багатьох знайомих по життю: з кимось ще на шкільних олімпіадах із хімії, фізики, математики перетиналися, з кимось під час навчання в університеті, з кимось пізніше на різних роботах.
Знайомий мав загальне розуміння, як досягти того, чого вони хотіли, але конкретних параметрів процесів не знав. Мені, як матеріалознавцю та фізику-експериментатору за освітою, завдання здалося цілком здійсненним за умови деяких попередніх експериментів коштом замовника. Саме для з’ясування тих параметрів на конкретних видах рослинної сировини.
Замовникові знадобилося близько пів року, щоб спробувати інші варіанти, і почалися переговори, теж вельми тривалі. Адже зазвичай хочуть просто купити готове, ні в що не вникаючи, а якщо воно почне приносити дохід — тоді думати про оплату. Звісно, у цьому випадку це було утопією, і зрештою домовилися про поетапну оплату та інше, без чого такі роботи навіть не починаються.
У результаті спочатку створили малу установку, яка після деяких налаштувань дала потрібний результат. Тобто ті параметри, яких бракувало.
Далі нас із другом із фармінституту просто «забули», віддавши, власне, не всі гроші за кінцевий етап. Відсотків 80 віддали, але все-таки не все. Компанія була на іншому кінці України, і їхати вибивати цю суму було економічно безглуздо.
Я намагаюся думати про людей добре, але й таке намагаюся передбачати. Власне, для отримання потрібних нам величин можна було використати різні типи установок. Але оскільки працювали вперше, замовник увесь час намагався щось викрутити, схоже, для цього виділили спеціального менеджера, то робота з нашого боку була цілком чесною, але не дружньою. Тому з усього спектра установок обрали ту, яка не масштабувалася: потрібні величини вона давала, але її збільшений варіант був би непрацездатним. Його навіть виготовити було б дорого й проблемно з безлічі причин, пов’язаних і з фізикою, і з опором матеріалів, і з виробництвом.
За кілька місяців на мене й колегу по проєкту вийшов той самий чоловік, який до того полірував нам мозок. Найцікавіше, що з претензіями: мовляв, ми їх обдурили. Причому без конкретики — от обдурили й усе. Ми сказали, що попередній проєкт успішно завершено, потрібні величини й продукт отримано, і що тепер черга другого проєкту — уже зі створення промислової установки.
Як я потім зрозумів, там якесь внутрішнє угруповання заявило, що ми вже виконали свою функцію, годі нам більше платити, а далі вони самі. І ось тепер прибув емісар намагатися владнати ситуацію.
Я навіть не знаю, він хотів умовити нас зробити цей проєкт безкоштовно? Бо грошей не пропонував. Чекав від нас суми? Загалом починалося щось слизьке й незрозуміле. Причому без явно видимого пряника та з обіцянкою купи батогів, якщо образно.
Тому, коротко виклавши ситуацію, я надіслав листи з її описом усім із керівництва, з ким устиг познайомитися під час єдиної ознайомчої поїздки туди, і людям, указаним як офіційні представники на їхньому сайті. Я там нічого не розповідав про «прибульця», просто запитував, чи буде продовження проєкту, описавши, на чому ми закінчили й що треба робити далі.
Другий, більший проєкт за виплатами розбили вже на дванадцять етапів. Суми були вже більші, і за кожною ми їздили, вручаючи при цьому остаточний пакет документації, який уже стосувався технології складання та зварювання. Судячи з того, що два такі етапи дуже затягнулися, і тут намагалися щось зробити, не дочекавшись цієї частини документації, тож дещо довелося переробляти. Бо на одному етапі не було фахівців зі зварювання тонкостінних конструкцій із нержавіючої сталі, а на другому ніхто не стикався з налаштуванням різаків маси, як у целюлозній промисловості.
Остання частина стосувалася налаштування обладнання, узгодження його роботи та перевірки у зв’язці. За строками ми вже мали давно відвезти цю частину й бути вдома зі своїми грошима, але настала двотижнева тиша. Потім один із «головних» зателефонував моєму колезі й, коротко буркнувши «приїжджайте», поклав слухавку.
Що там устигли зробити, я того разу не дізнався, але настрій на підприємстві був похоронний, ми їм явно не подобалися. Документи ми віддали, і, оскільки все було зібрано, я провів пробний пуск, попередньо поздиравши захисну плівку на обладнанні там, де вона могла заважати, перевіривши люки й клапани на ємнісному обладнанні. Усе запрацювало, ми отримали гроші, жодного свята з нагоди пуску, схоже, не передбачалося, і ми поїхали. Автобус до Києва був майже відразу, ми навіть до пуття не поїли, вирішивши швидше забратися.
В автобусі будували різні припущення про те, що там сталося й кому ми наступили на мозоль. Через брак даних розмова на цю тему покрутилася навколо нічого й затихла, а в поїзді з Києва до Харкова ми вже говорили про зовсім інше.
За кілька років непередбачуваними й несподіваними шляхами дещо дізналися. Джерелом інформації був одногрупник колеги з чергової офіційної роботи, який, одружившись удруге, переїхав до дружини й потрапив працювати в цю компанію.
Одну ємність вони зварили так, що її покрутило, і вона ще до роботи виглядала як жертва аварії. Там, де були ножі, їх не затиснули як слід: між інструкцією, яку виробник додавав до блока ножів ще за СРСР, і реальністю їх використання в нашому випадку була різниця, яку цілком міг зрозуміти хороший механік, але, мабуть, не судилося. Два ножі заклинило й скрутило, і на сусідньому ремонтному підприємстві довго рихтували, наплавляли та переточували вал для кріплення ножів.
На останньому етапі вони, не звільнивши від плівки виготовлене на стороні верхнє днище ємності — самі такого робити не вміли, — залишили напівзаклиненим вакуумний клапан. Під час миття концентрованим лугом утеплена ємність наповнювалася водяною парою, потім мало йти промивання окропом, а тоді порція теплої води. Але коли вся система ще не прогріта, можливо, що відразу після лугу піде душ холодної води. Так і сталося. Водяна пара сконденсувалася, утворилося розрідження, достатнє, щоб скласти ємність усередину. Це й почало відбуватися, поки клапан «боровся» з кількома шарами плівки. Повітря таки потрапило всередину, ємність деформувалася, на щастя, у пружному діапазоні й повернулася до початкової форми. Але, за чутками, видовище було дивне, особливо на тлі попереднього.
Із цією компанією ми більше не працювали. Але знайомий фахівець із контрольно-вимірювальних приладів якось отримав від них пропозицію виконати блок робіт. Я розповів йому про наш досвід, і він поїхав підготовленим, уникнувши можливих проблем та нестиковок.